Початковий етап реформування вітчизняної судової системи, котрий стартував понад 5 років тому, не приніс очікуваних результатів — рівень довіри українських громадян до судів перебуває практично на нулі. Причому ситуація в суспільстві загострилася настільки, що пришвидшити процес проведення судової реформи Україні пропонує навіть Рада Європи. Як це зробити, аби досягти позитивного результату вже найближчим часом, на шпальтах нашого видання розповідає міністр юстиції України Микола ОНІЩУК.
– Миколо Васильовичу, як ви оцінюєте ефективність нинішнього судочинства? Деякі експерти вважають, що Україна ще не готова до нового витка реформи, який має стартувати з прийняттям пакета судоустрійних законів…
– Маю зауважити, що процес удосконалення системи правосуддя розвивається перманентно. З 1992 року, коли Верховна Рада схвалила Концепцію судово-правової реформи, країна пройшла декілька етапів у реформуванні судової системи. Одним з основних кроків стало прийняття парламентом низки законів, завдяки яким проведено так звану «малу судову реформу». Головною новацією цих законів є скасування наглядового перегляду справ, запровадження апеляційного і касаційного оскарження рішень судів. У 2002 році був зроблений наступний крок — прийнятий закон «Про судоустрій України», в якому визначено правові засади організації судової влади і здійснення правосуддя в Україні. 2005 рік характеризувався появою нових кодексів: Цивільного процесуального та Адміністративного судочинства. Зараз залишається нагальним прийняття нових Господарського процесуального та Кримінально-процесуального кодексів.
Тепер, переконаний, настав час для наступного етапу реформування, причому відкладати це на майбутнє невиправдано. Оскільки є суспільний запит, породжений тими вадами, які наразі існують у цій царині. Саме вони ставлять завдання перед органами публічної влади, передусім перед парламентом, негайно реагувати на ці потреби. Судова система швидкими темпами втрачає найголовніше, заради чого існує, — рівень довіри суспільства. І саме це є індикатором того, що слід терміново запроваджувати скоординовані системні заходи, які, зрештою, дозволять покращити не тільки процес відправлення правосуддя, а й саму систему вітчизняного судочинства в цілому.
А з приводу того, що ще зарано починати такі зміни… Я з цим не погоджуюсь: завжди можна знайти низку причин, вад чи якісь проблеми, які заважатимуть це робити. Останні соціологічні дослідження чітко показали, що українці не довіряють судам і усвідомлюють домінування «права сильного» в країні. Інша справа: наскільки Верховна Рада (у контексті цієї гострої політичної конкуренції, свідками котрої усі ми сьогодні є) готова до прийняття відповідних рішень! Очевидно, що не всі рішення можуть знайти підтримку у парламенті, особливо ті з них, які так чи інакше стосуються політичних інтересів…
– Що ви маєте на увазі?
– Надзвичайно чутливими до політичного виміру наразі є, зокрема, дві теми: це призначення суддів на адміністративні посади і статус Верховного Суду в системі органів судочинства.
– А чи й справді Верховний Суд варто настільки урізати у повноваженнях, як те пропонує зробити Президент України? Що від того виграють прості українці, які у найскладніших життєвих ситуаціях звикли шукати правду у Києві?
– Мають шукати її не тільки і не стільки у столиці… Проблема юрисдикції Верховного Суду штучно гіпертрофована. Всім варто розуміти, що правосуддя насправді здійснюється не в Києві, а в тому конкретному районному суді, до якого звертається громадянин. Та й сам, власне, судовий розгляд справи має закінчуватися на рівні апеляційного суду. Тобто будь-яка справа не може розглядатися більше двох разів і більше, ніж у двох інстанціях! Тому коли йдеться про перегляд справ вищими судами, в тому числі і Верховним Судом, слід розуміти, що вони не повинні виправляти чиїсь помилки. Їхнє завдання — створити єдину для всіх судів практику застосування закону. А вироблені (спільні для всіх) «правила гри» в галузі судочинства потрібно вдосконалювати і слідкувати за тим, щоб вони правильно застосовувалися. Для них касаційні звернення чи подання – це насамперед, привід для того, аби перевірити єдність застосування закону. Щодо Верховного Суду, то його завдання, повторюсь, не виправляти судові помилки, а брати у своє провадження тільки ті справи, котрі безпосередньо впливають на єдність судової практики.
– Як же з пошуком правди?
– Наші громадяни і справді до цього часу вважають, що вона тільки у Києві. Та не існує абсолютного правосуддя. Так судити може тільки Бог як остання інстанція, а суд у Києві теж може помилятися. Тому існуватиме один Верховний Суд чи кілька вищих судів, які виконуватимуть ту саму касаційну функцію, поділивши юрисдикцію на кілька напрямів. Це не повинно суттєво впливати на стан справ. Важливо, щоб суди у районах та апеляційні суди діяли чітко, щоб там працювали кваліфіковані судді, щоб були створені всі належні умови для їхньої роботи, щоб, зрештою, рішення цих судів поважало суспільство. Тож влада, як законодавча, так і виконавча, сьогодні повинна виходити з того, щоб, з одного боку, виховати у громадян саме таке розуміння, а з другого — через закони, через рішення виконавчої влади чинити саме так, аби зробити місцеві суди авторитетнішими і фаховішими.
– Наразі країна на всіх фронтах активно бореться з корупцією, принаймні на словах. Як ви оцінюєте боротьбу з хабарництвом в органах третьої влади: що це — реальна робота чи банальне окозамилювання, яким намагаються приспати пильність громадян України?
– Гадаю, що до реальних заходів щодо протидії корупції, запобігання їй ми зможемо перейти тільки тоді, коли Верховна Рада ухвалить ряд законів, які вже пройшли друге читання у профільному парламентському комітеті і які якраз безпосередньо стосуються проблем боротьби з корупцією. Йдеться про проекти, внесені Президентом України («Про засади запобігання та протидії корупції», «Про відповідальність юридичних осіб за корупційні правопорушення», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення») на виконання наших зобов’язань, які країна взяла на себе, ратифікувавши конвенцію ООН про боротьбу з корупцією та цивільну і кримінальну конвенції Ради Європи.
Прийняття цих законів, якими будуть окреслені основні засади боротьби з корупцією, в тому числі й відповідальність за корупційні діяння, дасть можливість органам протидії корупції, які мають запобігати цьому суспільному злу, відповідні інструменти впливу на ситуацію. Тобто ми зараз перебуваємо на рівні накопичення рішень, знань, розуміння, інструментів, насамперед законів, прийняття яких дозволить перейти, як ви правильно сказали, від стадії осмислення проблеми, обговорення шляхів її подолання, підготовки проектів відповідних рішень з цього приводу до стадії їх застосування у реальній площині.
– Що ви мали на увазі, говорячи про нові інструменти?
– На сьогодні громадянин, вступаючи на державну службу, складає лише декларацію про доходи, яка насправді ні про що не говорить. А згідно з новими законопроектами, планується передбачити, щоб майбутній чиновник указував весь свій майновий стан, з тим, аби потім була можливість простежити, як у державного службовця, наприклад, керівника районного чи обласного масштабу, з’являється дача чи звідки у його родині взялась машина… Тобто передбачається декларування не лише доходів, а й видатків. Окрім того, передбачається відповідальність за «торгівлю впливом», коли посадовець, маючи якийсь вплив чи зв’язки, користається цим з інтересах інших осіб. Планується також запровадити ряд додаткових карно-кримінальних діянь за комерційне посередництво чи комерційний підкуп.
Процес запобігання корупції надзвичайно складний і багатоплановий. Для того, щоб зробити його ефективнішим, буде запроваджено попередню експертизу нормативно-правових актів перед їх прийняттям. Це стосується і рішень уряду, і указів глави держави, і проектів законів, що вносяться до парламенту. Передбачається і проведення експертизи чинних нормативно-правових актів: на предмет того, чи не породжують вони корупційні явища, створюючи, наприклад, умови для корупції.
– Приклад можете назвати?
– На сьогодні склалася критична ситуація з численними дозволами та ліцензіями, які видають державні органи зацікавленим суб’єктам, зокрема господарської діяльності. Не секрет, що там, де, з одного боку, є представник влади а з другого, підприємець, діяльність котрого залежить від рішення чиновника, не завжди все відбувається прозоро і чесно. Тобто, коли «зустрічаються» з одного боку інтерес, а з другого, можливість, якраз і виникають корупційні мотиви. Відтак мова йде про скорочення кількості ось таких місць, поєднання інтересів. Необхідно робити запит та можливості безконтактними, коли той, кому потрібна ліцензія, і той, хто її видає, особисто не зустрічаються. Сподіваюся, що з прийняттям названих мною законів та створення на їх основі дієвого механізму протидії хабарництву країна в реальному вимірі розпочне не лише говорити про проблему, а й ефективно боротиметься з цим негативним явищем.
– Миколо Васильовичу, чи відомо вам, як самі судді оцінюють ефективність власної діяльності?
– Гадаю, що досить позитивно. І під такою впевненістю є певне підґрунтя. Адже рівень навантаження на одного суддю, наприклад, місцевого районного суду, досягає інколи 150 справ на місяць. Щоправда, сюди належать і адміністративні провадження (накладення адмінштрафів), де судовий процес виглядає більш технічно, але так само це дуже багато. Наша судова система – це величезна армія суддів і мільйони спорів у країні – виконує сьогодні досить важливу функцію врегулювання цих спорів. Проте, як свідчить статистика і соціологічні опитування громадян, українці не задоволені якістю відправлення правосуддя.
Тому для політиків і для уряду саме це повинне стати тим сигналом, який передує вирішенню проблеми. Влада (і вона мусить це розуміти) існує не для задоволення власних амбіцій, а для задоволення інтересів громадян. У неї не повинно бути якогось самостійного інтересу, окрім інтересу здійснювати владні повноваження, займаючись справами суспільства, а суспільство – це громадяни України. Тож судді повинні також розуміти, що суспільний запит сьогодні критичний. А відтак, і суддівське товариство, і всі інші гілки влади, посадові особи, від яких залежить реформування відносин у сфері правосуддя, повинні дійти відповідних висновків і прийняти певні рішення, з тим, щоб якнайшвидше удосконалити вітчизняну систему правосуддя.
– Тобто ви вважаєте, що нам навіть варто пришвидшити судову реформу? І з чого слід почати?
– Судова система сьогодні не відповідає на всі запити і виклики суспільства, пов’язані з абсолютно обґрунтованим прагненням громадян України мати справедливе, доступне і незалежне судочинство. І, на жаль, чинна судова система неспроможна сьогодні повною мірою задовольнити ці запити. Тому необхідно вжити цілу низку заходів, які у своїй сукупності і будуть судовою реформою. Очевидно, що немає якогось одного ключика, ухопившись за який, можна все вирішити в один момент. Тому потрібно налаштуватися на тривалу багатоаспектну роботу, пам’ятаючи, що дорогу осилить лише той, хто йтиме.
– Але якою саме дорогою слід іти Україні?
– Для того, щоб домогтися очікуваних змін системи правосуддя, важливо насамперед змінити саму систему доступу до професії судді. Існуючий порядок значною мірою вже не відповідає сучасним стандартам, в тому числі і європейським, до яких ми маємо прагнути. Будь-яка особа, що бажає стати кандидатом на посаду судді, має перебувати в рівних умовах з рештою кандидатів. Як цього домогтися? Нині конкурс оголошується на конкретну посаду. І що впливовішим є суд, що ближчим він є до столиці, тим більше на цьому шляху руху кандидата, як правило, перемагають не його фахові здібності, не його сумлінність, професійні здібності й таланти, а зовсім інші чинники: знайомства, впливи… Відтак, варто запровадити спеціальну підготовку (можливо, дворічну) кандидатів, які вже мають вищу юридичну освіту, на посаду судді: через конкурсний вступ на цю підготовку. І саме за результатами такого відкритого комплексного тестування (бажано, щоб воно мало анонімний характер) ми маємо зараховувати кандидатів на посаду суддів, які через два роки зможуть посісти вакантні місця в судах України відповідно до рівня їх успішності.
Варто також посилити відповідальність суддів. Зловживання мають тягнути за собою ризик втратити свою посаду. Наразі слід зауважити, що більшість суддів, особливо тих, що працюють у місцевих судах, виконують надзвичайно великий обсяг роботи, і вони працюють достойно. Та коли підніматися вгору щаблями судових інстанцій, що ближче до столиці, до справ гучного політичного змісту, то з’ясовується, що далеко не всі готові до таких серйозних професійних випробовувань. Один із останніх прикладів – рішення судді окружного адміністративного суду Києва щодо призупинення дії указу Президента, яким оголошувались позачергові вибори… Очевидно, це не компетенція судді такого рівня, коли йдеться про волевиявлення мільйонів громадян, про конституційно-правовий розвиток країни… Цей факт засвідчив, що на сьогодні ще не маємо належних імунітетів, які б унеможливлювали зловживання суддями своїми можливостями. Ось чому на одне з чільних місць я ставлю питання відповідальності суддів і механізм досягнення цієї відповідальності.
Тож доцільно було б утворити спеціальні судові інспекції й запровадити інститут дисциплінарних інспекторів, який, у випадку, коли є підстави вважати, що суддя зловживає правом, мав би можливість порушувати дисциплінарне провадження і пред’являти порушнику звинувачення у визначеному чинним законодавством органі.
– Цього, мабуть, замало…
– Третя важлива складова реформи – це, власне, система судового устрою, про що сьогодні дуже багато говориться. До речі, на даному етапі ті чи інші моделі, які пропонуються, продиктовані певними політичними чинниками. Тому бажано максимально децентралізувати суди касаційної інстанції. Децентралізація суду касаційних інстанцій буде означати утворення Цивільного, Кримінального, Адміністративного й Господарського вищих судів.
І останній важливий компонент реформування – це проблема вдосконалення правил судочинства. Давно час максимально спростити процедури розгляду справ у судах. Варто також внести відповідні зміни до Конституції України й створити інститут мирових суддів. До речі, певною мірою вони схожі на ті товариські суди, котрі свого часу існували в країні. Це судді, котрі мали б вирішувати передусім прості суперечки, нескладні справи на місцевому рівні. Вони й обиратися мають населенням певного регіону, громади, району. І їхні рішення набували б законної сили, по суті, як ті, що не переглядаються: хіба що районним судом у порядку апеляції. Це дозволило б зняти навантаження з державних судів і до певної міри реалізувати прагнення громадян самим обирати суддів. Та цей інститут мирових суддів – а він сьогодні широко використовується і в Росії, і в багатьох європейських країнах, доцільний тільки коли йдеться про муніципальний рівень. Варто також розвивати систему третейських судів, медіацію, коли суддя пропонує сторонам самостійно знайти шляхи примирення. Адже завдання суду — не саме по собі судочинство як таке, а потреба вирішити суперечку й захистити право. І якщо це завдання може бути виконане в інші способи розгляду й вирішення суперечок, то їх необхідно тільки вітати.
– Скільки часу для цього потрібно?
– Як на мене, років зо два буде достатньо, щоб цю роботу завершити. Але за умови, що буде достатня політична воля та політична стабільність.
Валерія Калиновська
Джерело: http://www.minjust.gov.ua від 5.12.2008 року |
