Кампо В.,
суддя Конституційного Суду України

 Доктрина мирових суддів

Інститут мирових суддів був включений до проекту Конституції України 1992 року, але потім від нього відмовились. Питання про відродження даного інституту було поставлено тільки на сучасному етапі судово-правової реформи1. Тим не менше, інститут мирових суддів аналізували багато вітчизняних науковців, розглядаючи історичний та зарубіжний досвід2.

Необхідність впровадження інституту мирових суддів зумовлена, зокрема, з погляду на такий критерій, як доступ до правосуддя3.

На думку деяких авторів, відсутність, наприклад, відповідальності суддів перед територіальними громадами, є головною причиною неефективності діючих місцевих судів4. Ця відповідальність - не що інше, як один з елементів інституту мирових суддів.

Найпоширеніша точка зору на природу мирових суддів полягає в тому, що мирові судді є засобом позасудового вирішення спорів, автономним, незалежним від держави інститутом – на зразок третейських судів або медіаторів. Доступність до правосуддя не виключає можливості для особи вирішити свій спір у досудовому або позасудовому порядку. Держава, з огляду на національні правові традиції, конституційно-правові засади, міжнародно-правові договори, повинна сприяти розвитку таких недержавних інституцій, як третейські суди, мирові судді, посередники (медіатори)5 тощо, які допомагають залагодити спір, не доводячи його до суду.

Вільний доступ до правосуддя є конституційним правом особи й основою справедливого судочинства. Важливими принципами вільного доступу до правосуддя здійснюваного мировими суддями мають бути, насамперед, територіально зручне місцезнаходження мирових суддів (рухомість, виїзд судді до зручного для сторін місця вирішення спору тощо), а також невідкладність вирішення спору (уникнення затягування розгляду справи) та інші.

Введення інституту мирових суддів або громадських мирових суддів – це реальний шанс зменшити навантаження на місцеві загальні суди, оскільки відносно нескладні (малозначимі) справи та вимоги за невеликою ціною позову можуть бути передані на розгляд мирового суду6.

Запровадження інституту мирових суддів в Україні відповідає тенденціям розвитку суспільства в напрямі побудови правової держави, знаходиться в гармонії з традиціями і світоглядом нашого народу, стало б прогресивним явищем у сфері правосуддя7.

Позитив такої моделі мирових суддів – в тому, що її запровадження не вимагає зусиль держави, витрачання державних коштів. При цьому зберігається плюс для тих, хто втратив довіру до державних органів, зокрема, до судів. Проте при запровадженні цієї моделі ускладнюється перевірка діяльності мирових суддів, кваліфікованості вирішення ними справ.

Згідно з другою моделлю – державницькою – мирові судді є складовими системи державних судів зі збереженням всіх вимог, їх прав та обов’язків (яскравий приклад – Російська Федерація). Ця модель видається більш ефективною, оскільки забезпечує якісніший розгляд справ (адже висуваються певні вимоги до кандидатів у мирові судді), юридичну відповідальність судді за неправильне рішення або ухвалу.

При цьому головним недоліком цієї моделі на сьогоднішній день є те, що запровадження такої моделі не можливе, зважаючи на норми чинної Конституції України щодо судоустрою в державі.

Є ще одна правова позиція, яка по суті є модифікацією перших двох. Йдеться про громадську (від слова «громада» як базового суб’єкта місцевого самоврядування) модель мирових суддів.

В рамках такого підходу можна виділити також два напрямки. Перший –мирові судді – елемент державної судової системи, який, втім, обирається органами місцевого самоврядування. В цьому випадку мирові судді є найнижчою ланкою судової системи, при цьому вони не є членами професійного суддівського корпусу (магістрату) і виконують судові функції тимчасово. Такий підхід поширений в Іспанії, Італії тощо. Хоча формально мирові судді у цих країнах призначаються вищими судовими органами або іншими органами, фактично акти цих органів базуються на відповідних поданнях органів місцевого самоврядування – тобто фактично особу, яка стане мировим суддею в даній адміністративно-територіальній одиниці обирає орган місцевої влади цієї одиниці (муніципальна рада або мер).

Дана модель видається найдоцільнішою, зважаючи на те, що мирові судді, обрані відповідним органом адміністративно-територіальної одиниці, користуються вищим авторитетом та зможуть забезпечити якісніше здійснення функцій. При цьому реально встановити відповідальність мирових суддів перед громадою в особі органів місцевого самоврядування.

Другий підхід – громадські мирові судді – відокремлені від державної системи судів органи в структурі місцевого самоврядування. Відповідно до цієї точки зору, це довірені особи територіальної громади, які обираються сільською, селищною, міською, районною в місті радою за їх згодою, працюють безкоштовно і діють відповідно до чинного законодавства, інших нормативно-правових актів, норм народної моралі з метою позасудового вирішення спорів (конфліктів) та примирення їх сторін. Однозначним плюсом цього підходу є те, що для його практичної реалізації не потрібне внесення змін або прийняття нових законів – це можливо зробити на рівні локальних нормативних актів. Проте компетенція таких мирових суддів буде обмеженою, а тому даний підхід не може вважатися оптимальним.

На сьогоднішній день, зважаючи на чинне законодавство і норми Конституції з питань судоустрою, найбільш реальними для запровадження є модель позасудового розгляду або другий варіант громадської моделі (мирові судді як елемент місцевого самоврядування), оскільки вони не потребують внесення змін до Конституції. Якщо ж відповідні зміни до Конституції будуть внесені, то доцільніше було б запровадити громадську модель у першому варіанті (за зразком іспанської або італійської моделі).

Таким чином, впровадження закону про мирових суддів повинно мати на меті інституціоналізацію мирових суддів, як досудового засобу вирішення спорів або інституту в структурі органів місцевого самоврядування.

1. Див.: Кампо В. Чи потрібні нам мирові судді? // Український юрист, 2004, № 11 (23). – С. 88.
2. Шигаль Д.А. Мировий суд і реформування сучасної судової системи України // Сучасні проблеми юридичної науки: стан і перспективи розвитку: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників наукової конференції молодих учених та здобувачів. – Х., 2005. – с.37-39; Шишкін В.І. Судові системи країн світу. Навч. посібник. Частина 1. – К.: Юрінком Інтер, 2001;
3. Див.: Доступ до правосуддя / Право на справедливий судовий процес/ Права людини в Україні – 2006. Доповідь правозахисних організацій. За ред. Є.Захарова. – Харків: Права людини, 2007. – 528 с.
4. Див.: Гриневецький С. Парадокси місцевого самоврядування // Дзеркало тижня, № 38 (617), 7 жовтня 2006 р. – С. 4.
5. Детальніше див.: Кольченко Ю. Досудове врегулювання спорів та досягнення мирової угоди/ Ю.Кольченко // Інтелектуальна власність. - 2005. - №: 10. - С. 33-36. –; Законодавчі передумови розвитку медіації в Україні: [Про досудове врегулювання спорів] // Юридичний вісник України. - 2005. - №: 3(499). - 22-28 січня. - С. 12. –; Стасюк С. Досудове врегулювання спору: можливість чи необхідність?/ С.Стасюк // Юридична газета. - 2004. - №: 20(32). - 4 листопада. - С. 6. –; Холод О.М. Медіація – практика мирного врегулювання спорів / О.М.Холод // Судова апеляція. – 2005. -- № 1. – с.121-127 –; Соколова В. Конституційні засади альтернативних способів врегулювання спорів у господарській діяльності / В.Соколова // Адвокат (К.). – 2007. - № 7. С.16-22 --
6. Див.: Тертишник В.М. Суд присяжних і мирові судді: історичний досвід, перспективи становлення та актуальні проблеми/ В.М.Тертишник, О.І.Тертишник // Наук. вісник Дніпропетр. юрид. ін-ту МВС України. - 2000. - №: 3. - С. 84-90.
7. Див.: Гетманцев О.В. Історичні та процесуальні аспекти створення і діяльності мирових судів в Україні/ О.В.Гетманцев // Науковий в i сник Черн i вецького ун i верситету: Правознавство. - 2004. - Вип. : 236. - С. 58-62.